Стукіт

А чому б не нагадати тобі, що я існую?
Кімнатні думки ж бо кружлять, вирують,
сипляться попелом під удари клавіатури
множать склади, знаходять їх сумми.

Вітер поза вікном тисне на жалість,
говорить: "Давай, покажи свою зрілість"
Гіпнотично вистукує прямо у скло
"Напиши, покажи що таки не все одно"

Але чи має це хоч найменшу вартість?
Питаю вже я. Яка ж з того користь?
Скажи, вітре, бурею озвись у вікні.
Куди з цими думками подітись мені?

Занадто багато знаків питань, людино.
Хоча вам, людям, це певно властиво.
Губитесь ви у думках за відсутності сну,
втрачаєте сон, забившись в кімнату тісну.

А щодо тієї на протилежному боці мережі...
Зустрічав її, я ж вітер, мої сили безмежні,
бачив її далеко від дому, її погляд бачив,
овівав її вуста, незвично літнім, гарячим.

Якось занадто багато займенників, вітер
Сказав йому я. Ти не помітив?
Я ж стільки разів називав тобі це ім'я.
То чи потрібно їй моє нічне послання?

І цей зрадник, полишив вологе вікно,
лише трохи понищивши моє власне майно.
Буря, що тривала тут з самого рання
не відповіла, залишивши лише питання.

А я сидів, стукав, підбирав слова.
Бажання писати щось чомусь вже нема.
Є лише мрія заснути, повірити і прочитати
ім'я тієї, кому завтра вітер не даватиме спати.

Спогади

Запах непрочитаних книг визначає моє дитинство,
кліщами витягує розмазані місяцями спогади
і досвід, що отримався від них значно пізніше
вже опісля того, як їх запах перейшов у мій.

А потім досвід вибігав на вулицю у гарну погоду,
їв теплі груші, скинуті часом у трави.
Скільки не намагався - не можу згадати запах моркви,
а груші пам'ятаю - груші пахнуть травою.

Після останніх рядків без хеппі енду - гіркий присмак,
після десятка підряд знищених груш - присмак солодкий.
Запах - лише одна з доріг, що мають спільну пам'ять.
Досвід - це те, чим  ми перетворюємо його у спогади.

Ховали

Ховали по кишеням запальнички,
щоб бува на тому не спалитись.
Тоді не розумів смертельність звички
хоча за кайф не гріх і поплатитись.

Ховали очі, червоніли
і так раділи при їх зустрічах.
Ше від народження ми все уміли -
інструкції у райдужних очах.

Ховали тих, хто мав право обирати
тих, хто взагалі не мав би помирати.
Музик, нами охрещених богами
творців немає та їх музика із нами.

Ховались ми й ховали нас
під ночі темної покрову.
Ховали, бо прийшов наш час
і чекали, бо обов'язково прийде знову.

Віра

Щастя задає багато питань,
воно вимагає чесної відповіді.
Не намагайся, не вистачить знань
чесність - у дорогах привидів.

Коли гаражний рок, що ми слухали
має мало спільного з гаражами
Як сильно любов, що ми втратили
пов'язана з нами?

Там перш існувала лише дорога
і кроки - музика грунтової.
Такий сухий пісок, така трава волога
і ніякої зброї, ніякої зброї.

Ми ж бо прийшли щось змінити,
відкинувши стандартні ідеї,
локальні мрії, локальні еліти
лиш зупинки у цій одіссеї.

Шляхи биті стопами закривавленими
усі ведуть в одну сторону.
Хто вважав нас ненормальними
праві, ми ж бо без сорому.

Ми вільні пити рабське вино
гостріше арабської зброї
воно п'янить, саме воно
створює силу героїв.

Наша сила на фалангах пальців
танцює лоскотом віри.
Ми програли, ми її бранці
Причому усі хто повірив.

Віра - мати титана Атланта
ця земля далі від неба
Торкнутись її насправді варто
вірити - найвища потреба

Якщо блюзовий рок, що ми слухали
був куди блюзовіший імені твого
Ми не уявляли, навіть не відали
що отримаєм з того.

Того десь в Африці, ти права
Щастя - не далі, ніж ці дні
Це єдина річ, яку ти не знала
А я зміг пізнати у тобі.

Гроза

Стояв місяць грудень, з неба валили сніги,
та такі сніги, що подібних ніхто не бачив давно.
Вулиці прогиналися від страшної нудьги.
Світив місяць, наближалось польське різдво.

В один з таких днів, напевно, на Миколая
Коли топтати сніг виходили всі
Всі, тобто оця неконтрольована зграя
на маршрутках, тролейбусах і таксі

Небо, раптово, затягнулось хмарами
Великою тінню понад базарами
ранок перейшов у вечір
сніг перестав посипати плечі.

Воно, я думаю, спочатку усім тільки на радість
Що снігопад, що темрява - одна ж біда
Поки у люду неймовірну цікавість
не викликав той факт, що почалася гроза

"Ніфіга собі" - це якщо найбільш цензурно
це якщо передати у середньому думки присутніх
Ніби нічого страшного, але якось усе це дурно
Щось у цій погоді тривожило, якась невидима сутність.

"Да як воно так, зимою ж так не буває"
"Ну блін, що називається попили глінтвейн"
"Такими справами сам чорт управляє"
"Та який чорт, попустись, менше треба пити портвейн".

Стихія, між тим і не думала вщухати
Грім навіть глухим не дозволив би спати
Блискавиці танцювали чорними небесами
Двометрові шафи чомусь захотіли до мами.

Ні, серйозно, гуркіт стояв такий гучний,
що нойз полушн крутіше мегаполісів
Словом, день видавався дійсно страшним
і поступово набирав все дивніших обрисів

Наступний абзац цієї грудневої кул сторі
Прямо таки до цього терміну доторкається
Тобто, справді кричали, "Абзац, ми що хворі?
Мало того що грім, так ще й дощ починається!"

Найкмітливіші, або з мінімальним знанням фізики
Одразу посміхнулися і пішли шукати лійки
Казали, що немає часу тут бити байдики
В мінус п'ятнадцять дощ може йти тільки з горілки!

"Ну ось він, до нас прийшов рай алкоголіків,
благодать сама спустилася з неба"
"Цей день офіційно не має недоліків,
чого ми чекаємо, чекати не треба!"

І парад адептів нової градусної віри
повилазив з укриттів, дружно відкривши рота.
Навколо все ще фігачив вітер
Але всім байдуже, мікстура ж добротна!

Як завжди знайшовся той, кому найбільше треба
якийсь громадянин, чийого імені краще не знати
Виліз на пам'ятник Леніну, простягнув руки до неба
і на всю пропиту горлянку почав кричати:

"Господи, тепер я увірував в твою істинну силу!
Тепер буду вірувать до самого згину!
Усі старі атеїстичні погляди - від цієї бісової влади
нав'язують ідеології, безбожні гади!

Але, Отче, зроби ласку, почуй цю молитву
Почуй у сяйві свого священного блиску
Дякую за такий безмежний дар суспільству
але для повного щастя, пошли ще й закуску."

На цих словах триметровий гранітний вождь трудящих
Подихом вітру був скинутий з постаменту
а цей чувак, проповідник-алкаш непутящий
полетів за ним у напрямку вологого цементу.

Світло з неба, що виявилося блискавкою
зарядило одночасно і чуваку, і Леніну в голову
Та й нічого по ним не лишилося згадкою
тільки калюжі горілки, що не горіла і багато-багато попелу.

Мислити глобально

Вася ін'яз умів мислити
глобально. Підвищення рівня освіти - круто
звісно. Класно, коли молодь наша
не втикає у ноут, а тяжіє
до навчання. От і президент наш -
розумна людина. Мабуть.
Як мінімум такий він із виду,
так виглядає. "Англійську мають знати
усі. Я так вважаю!
до дві тисячі яка-різниця-якого
року її тут мають знати усі!"
Воно то правда, вот то так,
пане гаранте. Але подумайте самі,
нам же, ін'язу на цьому кришка.
Можна сказати the end.
Якщо кожна 16-річна мартишка
буде спікати на рівні Бе-2
як та королева. На що ми, у біса,
будемо жити? Воно ж у нас як.
Не хочеш стояти як мудак
на вільній касі. Але з червоним дипломом.
Вали викладати. В універ за дві штуки
і ще стільки ж за школу.
Це в кращому разі. А щоб жити
набери ще репетиторства. По максимуму
годин на двадцять. Причому дурнів,
за них багато заплатять.
Так і живемо. Поки більшість тією мовою
ані чичірк, ми хоч якось, стуливши зуби
виживаємо. Отак репетируєш, репетируєш,
а вистава все не починається. І не знаєш,
як то воно було б, якби й це
у нас відібрали. Як би воно було,
якби навіть депутати ту мову знали.
Можливо, й добре було б
хто його знає. "Але пане президенте, -
мовив Вася, протерши червоні, хворі
на недосип очі. - Якщо хочете навчити
чомусь широкі маси. Навчіть нас
для початку. Навчіть нормально жити
і не боятись за наше завтра, або
хоча б за наше сьогодні.
Вася ін'яз мислив глобально, десь о третій
проти ночі.Він любив те, що вміє,
але фіг його знає куди це дівати.

Парадокс здивування

Хай сонце зійде із заходу,
а місяць розвернеться іншим боком,
В новинах не буде жодного
терористичного нападу,
а Римський папа когось вб'є ненароком.

Мені не буде чому дивуватись.
Цей світ перестав дивувати.

Хай банки почнуть шукати,
як повернути вкладникам гроші,
а членів спілки лисих
почнуть убивати
величезні летючі воші.

Світ не злякається такої ноші.
Навіть ці проблеми надто хороші.

Хай на полях України
зійде гарний врожай,
найналитіші з колосків проростуть
і найчесніші з обранців народних
хай жодного зернятка тут не вкрадуть.

І тому не буде мого здивування
Кожна сторінка історії - нове виправдання.

А десь у сибірському гранчаку
хай комуністам зійде сонце.
І поставлять пам'ятник
Олександрові Колчаку
зі срібного срібла і вічної бронзи.

А світ і далі буде такий байдужий,
ніби зітканий із чистої прози.

Планета обертається
навколо суцільного парадоксу.
Ядерної фізики і біблії
Далай Лами і коксу.

Нові гасла іще не написано,
старі написи давно вже стерто.
Давно вже пора затямити:
це не світ крихкий,
це нам не стоїться твердо.

Суцільна наркоманія

А вам би тільки вколотися?
Любов ж бо тяжкий наркотик
затягує.
Скільки рубців від ін'єкцій
простраждало ваше серце,
скільки шрамів
не зажило?
А вам в кайф не лише від уколів,
а й від ран і страждань.
Від їх циклічного змісту.
Ви ті іще мазохісти.

Ти і ти!
Ваші спроби закидатися
такі однаково різні,
але наркотик спільний.
Шприц завжди не стерильний.

Ти, опудало в капюшоні!
Я тебе бачу.
Я-то тебе бачу.
Але чи бачить тебе
вона.
Ота твоя, твоя Вона?
Та ніфіга.
Твій штамп препарату відстань!
Найвищий кайф
близька до передозу,
доводяча до психозу,
існуюча без екстазу
невзаємність.
І ти, вибач за відвертість,
з цим надовго
чи не до смерті
занадто застряг ти, друже,
у цій круговерті.

А ти! Тебе я також бачу!
Тебе, між тим,
тут видно всім.
Маєш занадто велику силу,
як на наркомана.
Ти є дилер
цієї хімії
Хоча стривай,
не оминуть і тебе
наслідки недотримання
дози.
Відчуєш ти як це
жити однією думкою
про те, я позбутися
ломки.

Так живу я.
Від ломки трясе,
збивається приціл,
забувається усе чого бажав,
усе чим жив.
Життя стає пеклом,
коли ти
придушуєш
кохання.
Щоб бути вище цього!
І не бути ув'язненним тобою,
і не замикати в тій клітці
часом
й тебе.

Маю мужність
боротися з найдоступнішим,
й найкайфовішим,
й найсолодшим,
бо після закінчення його
лише темрява.
А моє серце більше
того не хоче.
Воно знову так
не зможе.
Хочу жити рівнинно,
а не як в тумані,
де або тільки добре,
або тільки погано.

Квіточка

Місто заповнене квітами

навіть зараз, навіть осінню.

Під багатою жовтою простінню,

тут пахне їх оксамитами.

Ними пахне в переходах підземних,

де проходячи повз, жіночки із вазонами

не помічають краси троянд огненних,

а білі тюльпани лише закоханих

хвилюють своїми бутонами.

І бабуся з букетами тиняється поміж парами

продає щастя за низькими цінами,

ділиться пелюстками. Тут, на майдані

Це все для вас, любі й кохані.

І хлопчина з трояндою на місці зустрічі

чекає панянку, що у запізненні.

Чекає довго, а зустріне пристрасно!

Слова вже давно написано.

Тепер лише дочекатись,

тепер лише озвучити.

Померзлими пелюстками троянди

їй у серце влучити.

Та навіть клумби присохлі

зі своїми узорами

живуть тут для когось,

поміж фонтанами.

Та навіть ті ж самі вазони,

у вікнах заспанних.

Старенькі гербарії

в книжечках складених.

Гегемонія квітів не підлягає завершенню

Місто пахне квітами

навіть зараз, навіть осінню.

[mirror]

Ти могла б бути мрією трубадурів.
Ти могла б бути мрією трубадурів!
Якби теє дозволив час,
якби часом так чесно й відверто
не будували ти мурів
навколо нас.

Ти могла б бути Джульєттою
якщо б за віком молодша була.
Тоді б шукано-шоколадною мрією
Тоді б Джульєттою ти бути могла.

Заввиграшки, напевно, народилася мною,
легко мною була.
Пішли вони, ікс-хромосоми
Разом з Тим, чию виконують волю.
Налийте сьогодні, певно вина.

І відображенням в дзеркалі.
О, так! Відображенням в дзеркалі!
Тавтологічними строфами
пишу про емоції,
та то не моя вина.
Моїм відображенням в дзеркалі.
Сьогодні всю пляшку вина...

І знову невдалий і такий сонний ранок

І знову невдалий і такий сонний
ранок
Він мене проковтнув
Закутав периною
вулиці сонні
І сонні прохожі
Химерно тобі усміхаються
Своїм сонним обличчям.
Будить гуркіт лише
гуркіт околиць і доріг
Будить раннє до болю
гірке еспрессо
Мрієш вкутатись і
забути всю цю ранішню царемонію
Двері тире вулиця
Тире прохожі тире таке
до сміху ненависне
Місце призначення
Дилеми в голові
Я певна
Вранішня дилема з'їдає кожного
Бо обличь химерних перехожих -
випробування вранішне
не для всіх.

Із захопленої Оксаною сторінки у моєму блокноті.

Вечірні ліхтарі

Під вечірніми ліхтарями
тіні стають довшими.
Як довшими стають прощання
між двома тінями,
що опісля живуть спогадами хорошими,
а нові зустрічі пахнуть лише мріями.
Та зараз повітря пахне кавою.
Зігрівається подихами,
як вулканічною лавою.
І гучно лунають знайомі пісні.
І звичайні прохожі,
що трясуться від холоду,
І двоє стареньких,
що згадують себе змолоду.
Романтика міста рятує усіх.
Від уявної сірості туманної осені,
від забитої, депресивної молоді,
що уникає краси вулиць твоїх.
Під вечірніми ліхтарями
тіні стають справжніми,
як справжніми стаємо ми,
коли рядками останніми
приносимо жертву зачинателям
осінньої сивини.

Вуличний музика

Вуличний музика
з дешевою колонкою
і китайським мікрофоном.
Грає для двох, для закоханої двійки
і міста за осіннім фоном.
Має незвичну команду
з чужих собак
і продавчині кави.
Настроює гітару на слух.
Так ніби різницю відчують
повз пробігаючі ґави.
Рідкісний бевзь має час зупинитись
ось так як я.
Прилаштуватись,сісти навпроти.
У них немає часу, розумію.
У всіх свої турботи.
Та гроші кидають справно.
Не зупиняючись навіть,
не прислухаючись навіть.
Отак от йдуть собі далі,
отак от відкладають подалі
думки і мрії свої.
Слухач його непостійний,
як осіння погода.
Гра його плавна,
як переходи між кольорами.
Чи з'явиться у нього нагода
зіграти перед іншими слухачами?
Не мені їх судити,
не мені шукати на них управу.
Слухачів має право судити
лише той, хто міцно
тримає гітару.

[Deep]

Давні традиції

темних капюшонів:

жити шляхами

вільних вагонів

.

Кинуті поривами

дивних мелодій,

жили скороченнями

рідних колій.

Мріями єдиними.

Крила польотами

несли нас

поміж прольотами.

Радять нам

щастя бажаючі:

Справді важливі

лише проводжаючі.

Біля кіно

Максимально дивна подія,
біля кіно
в центрі міста.

До тебе підходить мужчина
просить на чай
всього дві гривні.

Перша думка - на пиво.
Так часто буває
як усі інші цей чувак виглядає.

"Мені п'ятдесят вісім.
Відіжмусь на одній руці
п'ятдесят раз. Віриш чи ні?!"

Чомусь вірю
і, навіть, на віру сприймаю:
віджатись у нього не вимагаю.

Даю дві гривні,
йди вже в пивну.
Бери свій чай.

Сприймає як виклик:
"Так просто не візьму й не піду,
Давай хоч раз тобі покажу."

Показав, справді віджався,
на холодних плитах
біля кіно.

Відійшовши трошки
в півоберта кидає:
"На чай".

На чай, то й на чай.
Я ж нічого не маю,
хоча тихенько і далі спостерігаю.

Підходить до чаю,
стоїть, а потім відходить у ліво.
Невже й справді на пиво?!

А, ні все нормально.
Підходить до інших
з тим самим проханням.

Видно тих гривень було йому мало.
Чай ж бо шість гривень,
я мав здогадатись.

Тепер ще більша загадка,
ще більше не знаю,
що тому мужчині до того чаю

Шість гривень - три підходи.
Сто п'ятдесят віджимань
й один чай.

Для чого він?
Щоб зігрітись?
Для того вистачить одних віджимань.

Не розумів,
аж тут мене осінило.
Раптово думка всю суть відкрила.

Цей чувак, цей мужчина
він має куди більшу віру,
аніж усі ми.

Він вірить в людину,
він, знає, що знайдуться ті,
хто дасть дві гривні до чаю.

Що буде достатньо віджатися тричі,
що люди йому й так повірять.
І є люди, які завжди вірять.

Так само як він
в людину,
що дасть йому дві гривні до чаю,
в холодний день подарує тепло.

Ось тут
в центрі міста
біля кіно.

[Time and emotions]

Моменти, коли пробиває на сміх
відчуття абсолютного щастя.
Давай міняти цей світ?
Відміняти завчені масті!

Хвилини депресій і суму
відчуття як забув нащо жив.
І що ми маєм у сумі?
Вибитий з колій надрив.

Години очікувань марних
вчасно неприбуті слова.
Навіщо ми чекаєм коханих?
Вони завжди множать на два!

Дні, що їх вже не забуду
вічно будуть в моїй голові.
Корабель я поставив на воду,

він пливе у потоці подій.

Роки ще встигнуть озватись
волі забутої заграє мотив.
І реальністю жорстоко буде каратись
все повернути безнадійний порив.

І життя — відрізок на карті

величне масштабом і дивне кінцем.

Різні емоції різного варті,

Втратити їх — втратити все.

Яку річ, на твою думку, кожен повинен робити щодня?

Думати/мріяти/слухати/кохати Не вірити/не бажати/не бачити/не шукати Думати — не вірити Спостерігати і аналізувати Вірити — сприймати на віру Не тримаючи міру Мріяти — не бажати, бо друге означає мати. Перше ж не матеріальне Власне і оригінальне Слухати — не бачити Очам можна пробачити Слух завжди захостряється, коли щось в людині ламається. Кохати — не шукати. Пошук — отже, не рвати Душу за того, хто не має Спільності в тому, кого він кохає

Навушники

Світ усе ж ідеальний по суті Хоча дещо незграбний за змістом Не до тих наші мрії прикуті, Не тим пливемо ми руслом Заважають нам лише звуки Гул людей, машин, вулиць. Краще того б все ж не чути Весь бунт неписемних кирилиць. Усе інше можна cтерпіти Дивися у очі, вір людям Усе чого ми звикли воліти Давно відкрито сірим будням. Навушники — кращий світ поміж містом Набір ідеальних нам звуків Бо ж картинка ідеальна за змістом Хоча й трохи незграбна по суті.

[knock knock]

Хто там, хто там?

Як раптово стукаєш щоразу.

А пам'ятаєш, як було відкрито нам

усі шляхи, усе одразу.

Як там, як там

проводиш свої дні?

Тобі, або ж вже вам

живеться мирно уві сні?

Що там, що там

вам спільно сниться.

Подолання всіх життєвих брам,

чи магічна мить ця?

Я вам, я вам

бажаю жить магічно,

цінувати щастя кожен грам.

Не так як ми колись. Навічно.

Черги і кроки

Чекати у черзі
власного щастя:
"Мені тільки спитати,
я не буду шукати"
В хитросплетіннях мережі
І тим більше реальності, краще

Буду стояти і далі.
Може, вже скоро кінець
Там за дверима мене хтось вже чекає,
просто вона того ще не знає.
Запам'ятовує істини сталі,
або ж вірить у те, що говорить уявний творець.

Без черги хтось рветься
і виносить з того урок.
У війні не переможе той,
хто першим прийшов, бо лише останній герой
знає за що кров його ллється,
що йому принесе отой крок.

І ось знову стою під дверима,
вперед пропускаю людей.
Мені їх відкривати,
чи може далі стояти.
Й шукать між очима
людину спільних ідей.

[for the One]

Ти маєш в усьому зізнатись

і в першу чергу собі.

Завжди найважче долати

до любові останній рубіж.

Твої люди хочуть як краще, 

збоку добре все видно їм.

Чому у житті усе важче?

Чому не збігається їх вибір з твоїм?

Ми обертаємось навколо однієї планети,

стрибаємо навколо однієї землі.

Нам відкриті одні кабінети.

І, мабуть, спільні шляхи.

Чому усе так сумбурно?

Нам кроки відміряє час.

Так хочу почати все мирно,

коли музика гратиме лише для нас.

Ритми і мотиви

Блюзові нотки малюють мотив
Холодної пісні осіннього ранку,
В ударних ритмах циферблатів годин
І сірого неба світанку.

Кому ти заграєш свій номер один?
Рваними струнами нового порядку.
Мелодії ці ти їй присвятив
І спалив у вогні всі листи на останок.

Мені акорди замінять слова,
Вірші замінять кохану.
В мріях тепер моя самота
Сховалась в хвилинах нашого ранку.

Миша

Эпіграму злісну точить миша
Бачить кожен день вона людей
І записує їх справи стиша
У архів потайних судей

Звір не просить до оплати 
В дивних владарів тих діл
Лише хоче споглядати
Покараннь людських уділ

Лихо дому, що зустріне
Цього гостя болем чвар
Все запише, не забуде
Ще й додасть їм лиха чар

Винні люде самі в тому
бо живуть немов у сні
Бачить миша чвар людину
А вони ту мишу — ні

Звір не родить ті незгоди
Не додає їм нових віх
А лиш примножує з нагоди
Коли ми самі придумуємо їх