Стукіт

А чому б не нагадати тобі, що я існую?
Кімнатні думки ж бо кружлять, вирують,
сипляться попелом під удари клавіатури
множать склади, знаходять їх сумми.

Вітер поза вікном тисне на жалість,
говорить: "Давай, покажи свою зрілість"
Гіпнотично вистукує прямо у скло
"Напиши, покажи що таки не все одно"

Але чи має це хоч найменшу вартість?
Питаю вже я. Яка ж з того користь?
Скажи, вітре, бурею озвись у вікні.
Куди з цими думками подітись мені?

Занадто багато знаків питань, людино.
Хоча вам, людям, це певно властиво.
Губитесь ви у думках за відсутності сну,
втрачаєте сон, забившись в кімнату тісну.

А щодо тієї на протилежному боці мережі...
Зустрічав її, я ж вітер, мої сили безмежні,
бачив її далеко від дому, її погляд бачив,
овівав її вуста, незвично літнім, гарячим.

Якось занадто багато займенників, вітер
Сказав йому я. Ти не помітив?
Я ж стільки разів називав тобі це ім'я.
То чи потрібно їй моє нічне послання?

І цей зрадник, полишив вологе вікно,
лише трохи понищивши моє власне майно.
Буря, що тривала тут з самого рання
не відповіла, залишивши лише питання.

А я сидів, стукав, підбирав слова.
Бажання писати щось чомусь вже нема.
Є лише мрія заснути, повірити і прочитати
ім'я тієї, кому завтра вітер не даватиме спати.