біля кіно
в центрі міста.
До тебе підходить мужчина
просить на чай
всього дві гривні.
Перша думка - на пиво.
Так часто буває
як усі інші цей чувак виглядає.
"Мені п'ятдесят вісім.
Відіжмусь на одній руці
п'ятдесят раз. Віриш чи ні?!"
Чомусь вірю
і, навіть, на віру сприймаю:
віджатись у нього не вимагаю.
Даю дві гривні,
йди вже в пивну.
Бери свій чай.
Сприймає як виклик:
"Так просто не візьму й не піду,
Давай хоч раз тобі покажу."
Показав, справді віджався,
на холодних плитах
біля кіно.
Відійшовши трошки
в півоберта кидає:
"На чай".
На чай, то й на чай.
Я ж нічого не маю,
хоча тихенько і далі спостерігаю.
Підходить до чаю,
стоїть, а потім відходить у ліво.
Невже й справді на пиво?!
А, ні все нормально.
Підходить до інших
з тим самим проханням.
Видно тих гривень було йому мало.
Чай ж бо шість гривень,
я мав здогадатись.
Тепер ще більша загадка,
ще більше не знаю,
що тому мужчині до того чаю
Шість гривень - три підходи.
Сто п'ятдесят віджимань
й один чай.
Для чого він?
Щоб зігрітись?
Для того вистачить одних віджимань.
Не розумів,
аж тут мене осінило.
Раптово думка всю суть відкрила.
Цей чувак, цей мужчина
він має куди більшу віру,
аніж усі ми.
Він вірить в людину,
він, знає, що знайдуться ті,
хто дасть дві гривні до чаю.
Що буде достатньо віджатися тричі,
що люди йому й так повірять.
І є люди, які завжди вірять.
Так само як він
в людину,
що дасть йому дві гривні до чаю,
в холодний день подарує тепло.
Ось тут
в центрі міста
біля кіно.
Немає коментарів:
Дописати коментар